З’єднавшись у поселення і об’єднувавшисьу військовій цілі ці люди у майбутньму і стали основоположниками Запорізької Січі.
Всім нам прекрасно відомо, що запорізькі козаки були глибоко віруючими людьми. Це пояснювалося самим складом життя воїнів. Хто перебуваючи на полі битви не возносив свої молитви до Бога з проханням захисту у скрутну хвилину? Мабуть всі дійсно віруючі люди.
Про високу релігійність козаків свідчить і той факт, що під час переміщення Січі з одного місця на інше перш ніж збудувати будинок, для свого проживання, чи частокіл для оборони від набігів татар, споруджувалась церква у якій козаки могли б возносити свої молитви до Бога. У всіх походах козаків над їхніми головами майоріли малинові стяги, та хоругви на яких зображувалися хрести та святі особливо шановані на Січі. Крім того майже всі козаки, які доживали до похилого віку йшли у монастир, де в скорому часі ставали монахами Межигірського Спасо-Преображенського монастиря.
Дивлячись на духовне життя запорожців, глибоку віру мимоволі постають питання: Хто навчив їх цьому? Хто давав їм зерна віри? Хто виховував у них моральний дух? Відповідь проста-духовенство. Саме цим людям належить роль наставників, душ пастирів для тілесних хранителів віри_ запорізьких козаків. Роль священників у Запорізькій Січі безкінечно велика і хоча у політичних справах духовенство і не мало значного впливу, як наприклад питання про початок чергового військового походу, однак у суспільному житті духовенство домінувало повністю.
Перш за все, як і належить священнику, служилися служби, під час проведення яких козаки стояли непорушно немовби перед самим Богом. Службу проводили на церковно-словянській мові, однак проповідь священник повинен був виголошувати тільки на українській. Богослужіння на Січі проводилися за Греко-Афонським монастирським уставом.
Слід згадати і про катехізаторську діяльність священників. Саме священники очолювали зібрання , на яких проповідуючи навчали козаків істин православної віри, та виховували їх у духовному плані.
Про важливу роль свідчить і той факт, що саме священник приймав присягу під час вступлення козака на Запорізьку Січ, де майбутній воїн присягаючи на Євангелії, зобов’язувався захищати Батьківщину і віру Православну. Пастирю належало і виступати до новообранця з промовою-настановою .
Міг священник втручатася і в судову справу. Оскільки, як нам відомо, на Січі існувала смертна кара. Так ось у випадку її призначення священник міг подати клопотання переглянути цей вирок, таким чином заступившись за винуватця.
Крім того, ні один похід козаків не обходився без священичого благословення. Майже в усіх битвах козаки ішли в бій лише тоді, коли сященник окропить їх святою водою. Нерідко бувало,що у цих битвах гинув і сам пастир. Яскравий приклад можемо навести з відомої всім нам битви під Берестечком, про яку ми молодше поколння вивчали в школі, однак в жодному підручнику шкільного викладання не сказано, що у цій битві у таборі козаків перебував православний митрополит Коринфський Іосаф, який і загинув від рук ворога. За наказом польського короля Яна Казимира останки єпископа були поховані біля Михайлівської Церкви села Острів ( Рівненська обл.). Пізніше у 1912р. , як нам відомо цю церкву було перенесено в с.Пляшева ( Рівненська обл.) для створення музею-пантеону “Козацькі Могили” , а могила митрополита Іосафа і по сьгодні знаходиться в с.Острів і становить неоціненний скарб поломницького відвідування.
На священників покладалися обов’язки не лише у лікуванні душ козаків, але і тіл. Так при монастирях були створені шпиталі у яких лікувалися поранені козаки.
Крім того діяльність священника не обмежувалася лише межами Запорізької Січі, оскільки у межах Вольності Війська Запорізького проживала теж велика кількість запорожців, які потребували духовного піклування, їх світочами було біле духовенство. Перед тим як піти священику на даний йому прихід він повинен був скласти присягу на вірність Запорізькій Січі та Київському митрополиту.
Звичайно, щоб потрапити служити безпосередньо на Запорізьку Січ священник повинен був відповідіти певним критеріям. Так від священника вимагалося: щоб він був обов’язково не одружений (тобто чи перебував би в монашому чині чи в целібатстві), начитаність в Слові Божому, красномовність, голосистість. Згідно з документами які дійшли до нас, на Запоріжжя один раз на рік у вересні місяці їхало два монахи(диякон і уставщик) і декілька послушників яких Запорізькій Січі надавав----- Спасо-Преображенський монастир. Після проходження річної служби особи монашого сану повертались на Січ. Однак існувало одне але, уставщики та послушники за своїм бажанням могли залишитися на Січі у військовому званні старшини, ще на один рік, з правом продовжити цей контракт в майбутньому ще на один рік. Таким чином ми бачимо що це посуті і була перша контрактна угода між лицями духовенства та військових сил. Це ж поширювалося на священників, які проводили свою пастирську діяльність в межах Вольностей Війська Запорізького. Однак ці священники укладали переважно довгострокові угоди.
Слід зазначити і про головну святиню козаків Самарський пустинний Свято-Миколаївський монастир, який утримувався за рахунок коштів війська Запорізького. Цей монастир монастир названий в честь святого Миколая невипадково, оскільки цей святий здавна шанувався у людей як покровитель плаваючих та подорожуючих.. Монастир являв собою пристановище для козацтва.У ньому козаки могли полікувати не тільки свої духовні рани, але і тілесні. При цьому ж монастирі діяли і освітні курси на яких запоріжців навчали грамоти в період їхнього лікування в шпиталі. Отже духовенство вело ще і освітню діяльність .
Крім святителя Миколая запоріжці святкували ще багато свят: Різдво, Великдень, Михаїла, П’ятидесятниці. Однак найважливішими престольними святами вважалася Покрова Пресвятої Богородиці в честь якої і називалася церква на Запоріжжі.
В цілому з початку і до падіння Січі на Запоріжжі нараховувалось 44 церкви, 13 часовнів, 2 скити і одна чудотворна ікона.
Можна перераховувати ще ряд фактів з духовного життя козаків однак всі вони будуть стверджувати одне і теж, а саме, що духовенство являлося світочем козацької держави, яке провадило запоріжців до християнської гуманності, оскільки козаки майже усі свої статки у випадку своєї смерті заповідали роздати убогим, або передати церкві.
Сьгодні ми говоримо про впровадження капеланства у війську і деякі керівники Збройних Сил України думають, що це щось нове і непотрібне, Однак це не є чимось новим, нам слід зазирнути в історію і ми зрозуміємо, що держава, (в даному випадку збройні сили) і церква здавна тісно співжили між собою.
о. Петро Мартинюк