- Владико, як давно Ви працюєте на Донеччині? - Я служу на Донеччині в сані священнослужителя з 1992 року. Побудував багато церков, брав участь в реєстрації багатьох парафій, тепер відкриваємо дитячий центр, маємо будинок для людей похилого віку – хоспіс, де живуть невиліковно хворі й ті, від кого відмовилися рідні. Ідея створення такого будинку виникла тоді, коли багато людей зверталися в Церкви до наших священиків з проханням перезимувати-прохарчувати. У мене давно була мрія збудувати такий притулок, мав переконання, що Церква має займатися і благодійністю. Не тільки молитися і проповідувати, як треба ближнім допомагати, а й самій Церкві виявляти милосердя, самій бути прикладом для парафіян. Будинок милосердя існує 15 років. Зараз там живуть близько 50 осіб – літніх людей – самотніх або від яких відмовилися діти, онкологічно хворих. Ми надаємо й медичну допомогу, і соціальну, працюють волонтери, чергують священики і їхні дружини. Ми облаштували все так, щоб не відчувалося "притульщини". У кожного своя келія. На свята накриваємо столи, співаємо піснеспіви.

Загалом в архієпархії налічується близько сотні парафій, два монастирі, один притулок, біля 30 недільних шкіл, де священики викладають християнську етику, є братство ім. Петра Калнишевського в Донецьку, є священики-капелани, які допомагають в лікарнях і тюрмах, є благодійні їдальні при парафіях, паломницький комітет – возимо людей по святих місцях.

Наша Церква за весь час існування на сході держави ніколи ні з ким не сварилася. Ми спілкуємося і з римо-католиками, і з греко-католиками, до мене інкогніто приходять в гості і священики Московського патріархату – мої друзі. І з нашого боку ніколи не було, щоб на проповіді ми казали, щоб не ходити в цю церкву, а тільки в нашу. Ми тримаємося християнських засад і дотримуємося закону України про свободу совісті. - Ви кажете, що священики Московського патріархату приходять до Вас таємно? Їм що – заборонено спілкуватися з духовенством інших конфесій навіть приватно?

- Звичайно. Якщо їхні керівники довідаються, що вони спілкуються, як вони кажуть про нас – "з українськими розкольниками", то думаю, вони далі не будуть служити в своїй Церкві. - Якось не надто це узгоджується з християнськими засадами… Не випадково останнім часом у Вашій єпархії відбулися скандальні події – напад на священика, спроба рейдерського захоплення церкви в Кам'янці….

- …а перед тим нам спалили каплицю в місті Маріуполі. Дещо раніше храм Княгині Ольги засипали листівками про те, що наша Церква "не канонічна, не благодатна" і всі вірні мають перейти в "канонічну Церкву Московського патріархату". Але після того, як вони спалили каплицю, буквально за півроку громада побудувала на її місці чудовий храм. Наші парафіяни вирішили, що замість кожного спаленого храму будуватимуть дві, три нові церкви.

- Чи вдалося бодай раз знайти винних, довести справу до суду?

- Недавно на дверях нашого храму зловмисники зрізали замок і повісили свій. Тільки тоді, коли я звернувся в міліцію, СБУ, прокуратуру, їх примусили зняти свій замок. Ми могли зайти до церкви, хоч вони нам зірвали богослужіння. Ми прощаємо людей, які вчинили це зло, але сам злочин не можемо так залишити. Адже чимало таких випадків можна класифікувати як кримінал. Та міліція, прокуратура намагаються все списати на "міжконфесійні конфлікти", на кшталт "попи чубляться, а нам до цього нема діла". Але ж розпалювання міжконфесійної і національної ворожнечі – це стаття Карного кодексу. Замок збили, потім вдарили архієпископа (тобто мене), порвали убрання. І ті люди при цьому так впевнено поводилися, що було видно – вони нічого й нікого не бояться. Я почав бити у всі дзвони – давав прес-конференції, звертався в міліцію, прокуратуру, писав президентові, в посольства. Відповіді нема. Але ми свого не віддамо, будемо стояти до перемоги, чого б це нам не коштувало. Коли ми оприлюднили ті факти, до мене почали звертатися багато людей, українців, які причому розмовляють щирою українською (мені навіть дивно, що є стільки таких людей в області). Вони казали: "Владико, ми будемо на смерть стояти, щоб не допустити, аби знищили нашу Церкву." Відчуваю, що нас підтримують люди, громадськість, а головне – Господь Бог.

- Ви вважаєте, нападники мають підтримку влади?

- Думаю, так. Проблема зародилася не в селі Кам'янці – вона вище. Влада підтримує одну конфесію, при цьому невдоволені греко-католики, протестанти, інші конфесії. Президент чи прем'єр можуть бути парафіянами чи Московського патріархату, чи Київського, та хоч кришнаїтами, але є закон в Україні, що всі церкви рівні і держава повинна зберігати нейтралітет щодо всіх конфесій, бути безпристрасною, але цього немає. Та ми живемо в європейській державі і поки що намагаємося вирішувати конфлікти цивілізовано, по-європейськи. - То духовенству Української церкви просто небезпечно працювати на Сході України. Не втікають від вас священики?

- Навпаки – до нас приходять ще й нові. Залишаються тільки патріоти. Може, і небагато, але практично щомісяця висвячую одного-двох священнослужителів. Усі вони високоосвічені люди, дехто має дві-три вищі освіти – світську і духовну. Вони чудові проповідники і почасти психологи для віруючих. Ми відкриваємо нові парафії, створюємо громади. Парафіян щоразу більше й більше. Чому? Думаю, передусім їх приваблює те, що в нас немає "тарифів" на треби: поховання, хрещення, причастя та єлеопомазання. Хто може, той і без "цінника" щось пожертвує, а якщо ні – нікому не відмовлять. Мабуть, тому наші священики ледве встигають виїжджати на хрещення, причастя, шлюби – їх люблять і бачать, що вони працюють не заради грошей, а від щирого серця. А після служби вони не цураються приїхати в Будинок милосердя і поміняти памперси людині, яка помирає. Господь Бог допоміг, що команда зібралася ідеальна – справжні патріоти, справжні християни. Ми ніколи не агітуємо не ходити в інші церкви, а тільки в нашу – ми просто прославляємо Господа, проповідуємо Євангеліє, допомагаємо людям. У нас нема агресії, не ми заварили цю кашу – ми захищаємося. Христос каже: краще бути Церквою, яку переслідують, аніж тою, яка переслідує. - Ви мали можливість порівняти православних в різних куточках України. Чи донецькі християни, на Вашу думку, відрізняються від решти, чи потребують якогось особливого підходу?

- І так, і ні. Скажімо, у Західній Україні і в радянські часи християнство не нищили так, як на сході. Тут в деяких селах я бачив, як люди на Великдень садять картоплю. Тож тут ще працювати й працювати. Але є такі парафіяни, такі патріоти, якими можна пишатися. Якщо порівняти парафіян Московського патріархату і Київського патріархату, то різниця велика. Є таке прислів'я: який піп – такий і прихід. Наші парафіяни і священики відкриті один до одного і до ближніх, чого не скажеш про наших конкурентів. Якось підійшов до їхнього священика і парафіян, щоб привітатися, а вони відвернулися. Я порадив їм згадати, як Христос ставився до своїх ворогів. Але там про християнську любов і мораль навіть не йдеться…

- Владико, Ви народилися в Єнакієвому, виростали і навчалися на Донеччині, де, як відомо, нема традиції плекання української духовності, а от – стали українським священиком… - …до того ж, я росіянин, і в нас у роду нема українців. Мій батько – військовий, мама – хірург. На мій вибір вплинула складна життєва ситуація. На мене напали з ножем, жорстоко порізали. Я пережив клінічну смерть, не ходив, втрачав зір. Лікарі казали, що в кращому разі решту життя я проведу в інвалідному візку. Але до мене приїхав український священик, який мене причастив і пособорував. А за якийсь час я став на ноги, зір повернувся. Я подумав: хай мені тепер хтось скаже, що в Українській церкві нема благодаті. Із 1992 року я в УПЦ КП.

- Чи дотримуєтеся Різдвяних традицій?

- Один старий священик отець Іван казав мені: "Сергію, треба щоб на Святвечір родина готувала 12 страв. Але важливіше, щоб ці 12 страв були не тільки в тебе, а й у бездомних, сиріт, калік – от коли ти всіх, кого зможеш, нагодуєш, тільки тоді це буде справжнє Різдво Христове. Відтоді щороку ми знаходимо гроші і купуємо подарунки, солодощі і зі священиками їдемо до інвалідів, сиріт, до притулку. Уже впродовж 15 років дотримуємося традиції: одягаємо костюми героїв вертепу, беремо скрипку, акордеон, барабан і прославляємо Христа. Зібрані кошти йдуть на підтримку бідних. Як сказано в Святому Письмі, не кожен, хто каже: "Господи, Господи!", – наслідує царство небесне. А ще Христос казав: "Ваша віра без ваших добрих справ – мертва." У вертепі я особисто беру участь. Знаю, коли я йду – усі священики йдуть. - Що побажаєте читачам газети "ВО "Свобода" напередодні Різдва?

- Хочу щиро подякувати редакції за те, що ви є, що ви є справжніми українцями і християнами. Хочу побажати читачам, щоб вони щиро вірили в Господа і доводили свою віру добрими справами, допомагали ближнім. Бо хто любить ближнього, той любить Господа Бога. Хто ненавидить ближнього або ображає, так само чинить і з Христом. Хочу, щоб різдвяна зірка засяяла в серці кожного віруючого християнина, щоб в нашій Неньці-Україні Церква не була поділена. Бо коли ми прийдемо на суд Божий, Господь не спитає, в яку Церкву ти ходив і якою мовою молився. Він спитає, як ти ставився до ближніх, як виконував заповіді, чи помагав людям, чи вмів прощати ворогів. Якщо ми разом будемо молитися, то наша Україна буде чистою і святою.