Радимо почитати
Радимо почитати

Радимо почитати (24)

Складовою частиною духовного розвитку людини є читання. Гарна книжка, через сприймання втілених у ній духовних і естетичних цінностей, розвиває в людині освічену, творчу і моральну особистість. Читання дозволяє людині здобувати нові знання і використовувати їх в подальшому житті, дає доступ до багатства світової і національної культури, розвиває вміння аналізувати і критично оцінювати інформацію, збагачує внутрішній світ і сприяє самореалізації людини.

"Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитись перед кривдою і самовдоволеним чи крикливим невіглаством", - М. Стельмах.

З благословення архиєпископа Запорізького і Мелітопольського Григорія започатковано цей розділ «Радимо прочитати». У формуванні списку літератури приймають участь владика Григорій, священнослужителі єпархії та бібліотекарі парафіальних бібліотек.

Субота, 05 квітня 2014 16:42

Оксана Пахльовська. Ave, Europa!

Автор Вiкторiя

Статті, доповіді, публіцистика (189-2008) 

Книжка Оксани Пахльовської, письменника, культуролога, професора Римського університету «Ла Сап’єнца», наукового співробітника Інституту літератури НАН України, охоплює період від переддня падіння Берлінського муру до часу, коли постпомаранчева Україна стала «нервом» актуалізованого цивілізаційного протистояння між Росією та Заходом на тлі глобальної світової кризи. Основна тема: культурна реінтеграція України в Європу як передумова для її політичної інтерграції. Автор аналізує внутрішні та зовнішні соціокультурні й політичні механізми, які стоять на перешкоді цього процессу, розглядає шляхи і методи їх подолання.

Своєрідність книжки – в погляді «звідти»: рефлексії автора грунтуються на досвіді праці над розбудовою україністики в Європі від початку незалежності Української держави. 

Справді, навіщо?

Це “природне” запитання сто років тому видалося б так само безглуздим, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому українцю співати не потрібно. Так він думає. Тобто, він не думає, за нього вже давно подумали; він просто, не довго думавши, погодився, та на тому й кінець. Коли, бува, й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг, серед інших розваг, десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем – і гримить електронна звукова розкіш так, що вгинаються ребра й тремтять стіни. Ну, можна пожаліти сусідські вуха й тяжку працю будівельників та встромити собі в вуха пару дундуляторів – насолода неземна, і нікому до тебе немає діла.

Сучасне цивілізоване суспільство створило потужну індустрію музичних забав, орієнтовану на якнайширший ринок споживачів – безпритульних дітей. Більшість наших дітей справді безпритульні. Батьки покидають їх у ранньому віці, тобто віддають у спеціалізовану Систему Нагляду й Зайнятості – дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, секції, студії тощо, де нікого не цікавить ні виховання цих дітей, ні їх навчання, а цікавить школярська дисципліна й своєчасна та гарна оплата нелегкої педагогічної роботи. Відлучені від життя діти активно й довго – років до тридцяти – шукають бодай якогось порятунку від очевидної й невблаганної тюрми. І знаходять ілюзію свободи в доступних їм наркотиках: це комп’ютерні ігри, кіно, тютюн, пиво, секс… На добрій українській горілці цей шлях розвитку зазвичай мирно закінчується, коли вже остаточно сформується психіка вічного будівника соціалізму.

Серед найдоступніших наркотиків – музичні записи. Бо живої музики, живого співу тепер майже не буває. Всі потреби задовольняє музична продукція – виготовлені в професійних майстернях (“студіях”) і доведені до абсолютної технічної досконалості вокально-інструментальні твори, наспівані й награні професійними музикантами. Цікаво: що вищий професійний рівень такої продукції, то бідніший її зміст. Це не випадково. Професіонали краще, ніж хто, знають потреби своєї грандіозної аудиторії – неосвічених, невихованих, нездорових, нещасних, ледачих дітей віком десь від 10 до З0 років. Цьому контингентові нічим так не догодиш, як примітивними ритмізованими акордами з домішкою не менш примітивного тексту, який або слугує наполегливою мантрою, або просто додає фізіологічного відчуття людського голосу живого тіла серед інструментального ревища.

На різноманітних майданних та палацових “шоу” музична продукція супроводжується ще й відеорядом – ритмічними кривляннями самих виконавців, клубами диму, блискотінням різних предметів у неспокійних кольорових променях світлотехніки. Відеокліпи – найвища форма цього неоандертальського мистецтва, де вже й відеоряд вибудовано професіоналами й зафіксовано в студії.

Якась реальна участь споживача в таких дійствах не передбачається. Споживач просто споживає те, що йому дають, ото хіба час від часу виттям, свистом і ритмізованими ж таки рухами подає знаки схвалення. Несхвалення коли й буває, то мовчазне – ногами. Споживач узагалі не любить не те що співати, а й розмовляти. Справді, навіщо?

Вказана вікова ніша — майже виключно споживачі. Рідкісне явище – юнак чи дівчина, захоплені співом або інструментальною грою як внутрішньою потребою. А може, такої потреби й немає? Навіщо вона?

Ні, така потреба є. Є природна потреба, природний потяг людини як соціального біологічного виду до гурту, до спілкування, до спільної діяльності. Саме ця потреба зумовила зародження й розвиток художнього мистецтва як засобу спілкування. І саме пісня завжди давала українцям незрівнянне й незабутнє переживання душевного контакту, близькості, єдності з собі подібними, з усім сущим. Важко пояснити неспівучій людині, яку то радість, чистоту й силу дає гуртовий спів. Але треба пояснювати, бо, втративши свою співучість, українці втрачають і здоров’я, і природну віру, і навіть людську гідність.

Звичайно, втрата пісенної культури – не єдина причина загального занепаду цілого народу; це тільки ланка в тяжкому й довгому ланцюзі наших невдач і поразок. Але систематичне свідоме повернення собі цієї звичаєвої ланки теж діє за ланцюговим принципом – за одною ланкою тягнеться друга, всього українського духовного простору.

Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності сучасної паразитичної цивілізації. Ми не маємо можливості ні задовольнити, ні навіть усвідомити цю потребу, поки сидимо на “кнопці насолоди” в технологічному раю. Так само тішився той сумнозвісний пацюк, якому біологи вживили електроди в мозок, у самісінький центр насолоди – і несила було пацюкові відійти від кнопки, якою він навчився вмикати собі блаженство, і здох він від банального голоду, але в стані інтенсивного задоволення. Отже навіщо морочитися з тими співами? Якщо людство вже витворило споживацьку цивілізацію, то давайте споживати, поки це приємно!

Тих, хто вибрав шлях наркотичного задоволення своїх природних потреб, марна справа переконувати. Але більшість людей взагалі нічого не вибирають. Це раби. За них роблять вибір їхні хазяї. Оце до них, рабів, я й звертаюсь: шановні раби, не думайте, що ми з вами вільні; не сподівайтеся, що юшка в кориті буде завжди. Ми насправді нікому не потрібні, навіть як робоча сила, бо тепер більшу частину всякої роботи виконують машини. Просто хазяїн ще не придумав, що з нами робити. Поки хазяїн думатиме та будуватиме газові печі, у нас залишається невеликий, але шанс – стати вільними. Для цього не треба нікого вбивати, нічого руйнувати, не треба навіть ходити на мітинги. Бути вільним – бути собою – це суто внутрішній стан. Це відчуття й розуміння своєї власної душі, своїх потреб, своєї сили. Вільне внутрішнє саморозуміння відкриває нам можливість розуміти інших. А це вже перший і найважливіший крок до відновлення своєї людської (повторюю: соціальної!) природи – до вільного спілкування, вільного вибору, вільної гуртової діяльності.

До чого тут спів? А я ж сказав щойно: це тільки ланка в великому ланцюзі. Сам собою спів – це така ніби гра. Зверніть увагу, як охоче, як радісно приймають цю гру малі діти. Але ж кожна гра – це не пусте: це крок до чогось важливого, це своєрідна школа, яку Природа розробляла мільйони й мільйони років і дала всім людям і тваринам як необхідний етап розвитку.

Спів – дуже важлива гра для дітей і дорослих. Ця гра зближує їх, навчає приглядатись і прислухатись не тільки до себе, а й один до одного, разом творити красу. Досвід спільного творення краси (пісні) обов’язково поширюється й на інші сфери діяльності, і всюди він сіє прості й прекрасні принципи взаємності — уваги, оцінки, розуміння, поваги; найвищу цінність становить гармонія – чудо колективного творення складних речей, для окремого індивіда непосильних. Задовольняючи цей соціальний інстинкт і отримуючи спільний духовний продукт (це такий специфічний продукт, що не породжує проблем розподілу, бо від ділення не зменшується), людина відчуває так звану повноту життя: вона оздоровлюється й зміцнюється в своїй вірі. Для цього й співали всі українці в усі віки.

А чому ж ми не співаємо? А якщо й співаємо, то чому?

На ці запитання рідко хто відповість серйозно й правдиво. Хіба що професіонали – композитори, співаки, диригенти, аранжувальники… Вони можуть чесно сказати, що виробляють художній продукт і тим добувають собі на хліб (на масло до хліба – це вже як вдасться, а вдається мало кому). Професіонал ніколи просто так не співатиме – у нього якщо колись і була така потреба, то він давно забув її й смак. Тепер — тільки за гроші. Або за якийсь їх еквівалент – зв’язки, рекламу, аплодисменти, добру вечерю тощо. Пісенному професіоналові просто співати – те саме, що таксистові в годину відпочинку просто сісти й кататися по Києву на своїй машині.

Але, зрештою, професіоналів дуже мало, а хороших – взагалі крапля в морі. Зате ще є величезна маса українців, просто українців! Це ж цей народ сотворив сотні тисяч (імовірніше мільйони) пісень незрівнянної краси й багатства, і то не за гроші й не задля амбіцій, а… не знати навіщо. Навіщо вони їх складали, співали? Чому перестали співати? Придивіться, порівняйте цифри – та це ж дивовижна загадка нашого часу!

Чому вимерли мамути? Куди поділась грандіозна давньоєгипетська цивілізація, де її нащадки? Де правічна чоловіча честь – попереджувати супротивника про свій напад? Де те козацьке лицарство, де японське бусідо? Ми з побожністю говоримо про давно зниклі чудеса світу, але не хочемо бачити, як на наших очах зникає ще одне чудо – українська народна пісня. Ми палко співчуваємо небіжчикам, але лінуємося з’ясувати, чому вмирає ще жива частина власної душі.

Українець охоче береться пояснити, навіщо потрібна пісня. Він так гарно про це розказує, що аж сльози на очі навертаються. Але вмовкає, як тільки спитаєш його, чому ж він сам не співає. Не відразу вмовкає, пробує щось там аргументувати: мовляв, слон на вухо наступив (хоча тут таки пригадує, що рід у нього був дуже співучий), немає вільної години (бреше), не такі тепер часи, щоб співати (це ж які вони такі, що не такі?), а то ще й візьметься переконувати, що наша пісня не вмре, не загине, бо он подивіться, як багато всяких фестивалів та конкурсів, мало не щодня, як не в Миргороді, то в Києві на співочому полі, як не по радіо, то на дисках та флешках – таке море пісень, ого-го… Ну то й чого ж ти, чоловіче, сам ніколи не співаєш? Дівчино, а покажи-но, яку ти колискову заспіваєш своїй майбутній дитині? А ти, п’яненький добродію, чи знаєш ти до кінця хоча б слова хоча б одного куплета хоча б одної пісні, яку оце хапаєшся горланити? Жіночко мила, а скільки пісень ти передала своїм дітям?

Чому перестають співати українці? Я можу відповісти на це питання, але краще б на нього відповів кожний українець. Для себе. Хоча, скажу я вам, відповідь нічого не дає. Коли настає посуха, садівник не читає звітів і дисертацій про глобальне потепління, а бере відро та йде поливати дерева. Це безрадісна робота, але ніякими балачками її не заміниш.

Ми сьогодні ще маємо всі можливості повернутися до своєї пісенної культури. Якщо не відчуваємо інстинктивної потреби, то нехай це буде через умовляння розуму.

Як учитися співати?

Той стан суспільства, коли співати вчилися непомітно, без видимих зусиль, з колиски – так само, як учиться людина розмовляти, – той стан утрачено. Тепер учитися пісень доводиться так, як навчаються іноземної мови. Або рідної, але міцно забутої.

Спершу до співу треба поставитися трохи по-дитячому – саме як до гри. До речі, колись так і казали – “грати пісні”, але слово “грати” тепер вживається тільки стосовно інструментальної музики.

Спробуймо погратися з піснею. Візьмімо найпростішу — знаменитий “Щедрик”. Це всього три ноти: довга фа, вдвічі коротші мі, фа, і знову довга ре. І далі те саме, доки всі слова не виспіваєте. Що може бути простіше?
 

Щедрик, щедрик,
Щедрівочка,
Прилетіла
Ластівочка,
Стала вона
Щебетати,
Господаря
Викликати:

 

– Вийди, вийди,
Господарю,
Подивися
На кошару:
Там овечки
Покотились,
Там ягнички
Народились.

В тебе товар
Весь хороший,
Будеш мати
Мірку грошей.
Хоч не гроші –
То полова, –
В тебе жінка

 

Чорноброва.
Щедрик, щедрик.
Щедрівочка…

 

Що може бути краще? Що може бути лагідніше, добріше й правдивіше? Це ж той давній Новий Рік, коли починалася весна, і прилітала ластівка й мостила гніздо під стріхою над вікном, не перестаючи щебетати, і приходили під вікно маленькі щедрівники та перекладали те щебетання зрозумілою людською мовою – виходила чиста й ясна, як Сонце, співана поезія, і виходив до щедрівників сам пан-господар, і щедро обдаровував їх, бо так гарно хвалили і його дружину, й дітей, і його кошару, зичили їм добра і в коморі, і надворі… І не було сумніву, що побажання збудуться, бо то був святий день і були святі наміри. То було свято, а не розвага! Слухайте, а колись же хтось заспівав цю щедрівку ВПЕРШЕ! Вперше люди словами сказали те, що творилося й діялося навколо них і в них самих, і забриніли ті слова на трьох нотах, ніби ластівочки розсілися на трьох небесних струнах та й давай вигравати! А потім почув тих ластівочок і тих щедрівників Микола Леонтович. І не змінив він у щедрівці жодного слова, жодної букви, жодної ноти, а тільки додав до них своїх музичних візерунків – от тоді й полетіла наша ластівочка по всіх країнах, і сьогодні геніального “Щедрика” знає, грає й співає весь світ.

Що може бути краще й природніше, ніж заспівати й нам з вами цієї щедрівки?

Може, й заспіваємо, але навряд чи це буде гарно й природно. І справа тут зовсім не в вокальних чи хорових труднощах. Простішого й легшого співу – три ноти! – просто не існує ніде в світі. Отже, проблема в нас самих. Якийсь блок стоїть отут, у горлі, не дає пісні ластівкою злетіти вгору.

Блок треба усунути. Для цього треба його зрозуміти. Атрофія співучого нерва — так він називається, але лікарі такої хвороби не знають. Та навіть і нерва такого немає, кажуть вони. А я вам кажу, що є. Це захворювання нервове, а точніше – психічне, до його механізмів лікарям добратися зась. Невроз, кажуть вони, можливо, навіть фобія. Коли щось скажеш по-вченому, то ніби аж порозумнішаєш. Але я скажу просто. Відомо, що кожен з глузду їде по-своєму. Хтось боїться тісних приміщень, хтось, навпаки, відкритого простору. А ми боїмося співати. Така от хвороба. Для поважності можна назвати її кантофобією. Вражає в досить ранньому дитинстві, так що рідко хто може пригадати обставини захворювання. Чим викликана ця масова недуга, краще не нагадувати, а зосередитися на її лікуванні.

Як лікуються неврози? Усвідомленням хвороби й добровільною, доброзичливою, але наполегливою практикою. Нам буде просто й легко: хворобу ми, вважайте, вже усвідомили, а наполегливу практику, принаймні на початку, спробуємо замінити приємною грою.

Перший і очевидний симптом кантофобії — нездатність повторити голосом музичний тон. Взагалі, навіть голос подавати не хочеться. Чи то соромно, чи страшно. От через цей поріг треба переступити. Спробуйте: фа… низько? Візьмемо вище: соль… Переберемо різні ноти… не виходить? Ви не просто не можете повторити ноту — ви тікаєте від неї! Ми перебрали всі музичні ноти, і жодна з вашим голосом не співпала, а це означає, що ваш голос не стоїть на місці, ухиляється від точного повторення.

Зайдемо з іншого боку. Є такі ігри — ловити втікача. Є вони і в музиці: коли співають якусь мелодію в певній тональності, то дуже важко одночасно співати її в іншій тональності, і якщо людина не зовсім безнадійна, її голос неминуче піддається заданій тональності, підтягується до правильного тону, бо від кількох нот утекти важче, ніж від одної. Спробуємо гуртом: соль – фа дієз – соль – мі, соль – фа дієз – соль – мі… ще, ще, ще… це ж наш “Щедрик”!

Отак люди й учаться. Найлегше вчитися співати гуртом — але не для того, аби свої помилки сховати, а щоб легше було підтягуватись до правильного тону. Комусь це за виграшки, а комусь дуже непросто. Потрібне терпіння, іноді величезне. Спершу уважно слухай (“співати починають вухами”), потім пробуй повторити хоча б окремі ноти, потім простенькі музичні фрази… Слухай і підспівуй!

Є таке смішне правило: співай, але щоб тебе не було чути. Коли співаєш правильно, то серед інших співаків не виділяєшся, отже тебе й не чути. Коли ж співаєш неправильно, то тебе не просто чутно, а твій неправильний тон ще й руйнує загальний стрій. Тому співати треба так тихо, щоб ніхто, навіть поруч, не чув твого “співу”. Цього треба навчитись, бо виженуть із гурту. Як навчитися? Дуже просто: закрий одне вухо рукою й співай як завгодно тихо, хоч би й носом, тобто закривши рота – свій голос у закритому вусі чутимеш навіть на футбольному матчі! Але водночас слухай і другим вухом, поки не навчишся співати в лад з усіма.

Від цієї гри до справжнього бажання співати, а далі й до справжнього вміння співати — ще далеко. Як ото в спеку поливаєш суху, потріскану землю і не знаєш, чи буде врожай. Але якщо не поливати, то врожаю таки не буде. Тому наполеглива практика, хочеш чи не хочеш, необхідна. Немає іншого шляху до успіху. Зате – повірте тим, хто цей шлях пройшов, – на вас чекає дивовижної краси прохолодний сад, де так затишно, вільно, і де родить усе, чого душа справді потребує.

 

Журнал "Дім і сім’я" – 2011. – №5

Понеділок, 01 липня 2013 17:35

Крізь пекло на землі

Автор Вiкторiя

В основі нового роману Любові Василів-Базюк "Крізь пекло на землі" лежать історичні факти і спогади самої письменниці та її земляків.

У книзі розповідається про життя українців, котрі пережили "пекло на землі", штучно створене загарбницькою московсько-комуністичною владою. Її представники не зупинялися ні перед чим, аби тільки звільнити наші землі від ненависного їм свідомого українського населення. Авторка аналізує причини втрати українцями національного духу та прагнення відстоювати важко здобуту незалежність.

Автором книги є протопресвітер Олександр Шмеман (1921 – 1983) -православний священик, професор, світило православної думки ХХ століття, відомий богослов і літургіст.

З передмови до книги.

Це коротке тлумачення Великого Посту написано для тих дедалі численніших у наші дні читачів, які б хотіли б ясніше зрозуміти богослужбову традицію Церкви і більш свідомо брати участь у її житті.

Отже ми знаємо, що покаяння - початок і умова правдивого християнського життя.  Перше слово Христа, коли Він почав проповідувати, було: "Покайтесь!". Проте що значить покаяння? В метушні повсякдення ми не встигаємо замислитись над цим і гадаємо, що назагал те, до чого нас зобов'язує Піст, - це утримуватися від скоромної їжі та надміру розваг, прийти до сповіді, отримати від священика розріщення гріхів, причаститися (один раз за весь рік!) і після цього заспокоїтися, що "все гаразд" до наступного року.

Тимчасом Церква недаремно особливо виділила ці сім тижнів, присвячених покаянню, недаремно вона закликає нас до тривалого і уважного духовного подвигу. Все це, безумовно, стосується особисто мене, моєї віри, моєї приналежності до Церкви. А коли так, то, звісно, мій обов'язок - постаратися вникнути і збагнути науку моєї Церкви про Піст, постаратися бути православним не лише за назвою, але й у житті.

В образах, в самому ладі богослужбового чину Церква відкриває нам за цей унікальний у цілому році період увесь зміст Посту.

Отож подане тут коротке пояснення Посту засноване якщо не винятково, то головним чином на великопісних службах. Я сподіваюсь, що читач сам відчує, що годі знайти щось прекрасніше і глибше, щось більш надихаюче і натхненне, аніж те, що Церква, наша Мати, відкриває і щедро дає нам, коли ми щойно вступаємо в цей благословенний час "сорокаденної весни".

 

Неділя, 09 грудня 2012 16:57

Як позбутися синдрому жертви

Автор Вiкторiя
Четверте покоління українців може звільнитися від ментальної травми Голодомору 1932 — 1933 років

Пасивність, безініціативність, страх перед майбутнім, тренд «якось буде», а ще — злодійкуватість, бажання отримати щось задарма, недовіра одне до одного — про кого це? Українцям неважко впізнати в цьому себе. «Народ... Ми не відчуваємо цього слова, ми не відчуваємо, що всі ми — одна нація», — розповідає психолог, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ірина РЕВА. Дослідники вважають, що ще сто років тому українці були іншими: відповідальними, з відчуттям власної гідності. Велику роль у житті людей у нас завжди відігравала громада, оточення, навіть коли дитина сиротіла, то, за Тарасом Шевченком, її «доглянуть добрії люде». Фахівці впевнені: спотворенню менталітету «посприяли» роки війни, 70 років у Радянському Союзі й — особливо — Голодомор 1932 — 1933 років.

«ПРО МЕНТАЛЬНІ ВІДГОЛОСКИ ГОЛОДОМОРУ»

— Коли говорять про Голодомор і його наслідки, згадується винищене, зруйноване село, вираховується, скільки людей померло, скільки було знищено справжніх господарів, тобто говориться про фізичне винищення. Але зміни відбулися й на психологічному рівні, й на рівні ідентичності, — пояснює Ірина Рева. — Якщо поглянути на наше суспільство, то ми бачимо такі речі, як неповага до самих себе, різні страхи — від страху голоду до страху перед майбутнім, також подвійні стандарти, підлабузництво, боязнь начальства, відсутність ініціативи, страх бути активним, вирізнитися тощо. Дослідники вбачають прямий зв’язок між такими «мінусами» в нашій ментальності та підсвідомою пам’яттю про Голод.

У 2003 — 2007 роках Інститут національної пам’яті дослідив життєві установки людей, одна група з яких жила на території, де був Голодомор, а друга — де не було (це — респонденти, яким у 1932 — 1933 рр. було від одного до семи років). За словами дослідників, 78% опитаних із територій, де був Голодомор, мають комплекс меншовартості (в другій групі таких — тільки 32%). Також 66% з першої групи бояться поразки, в житті завідомо ставлять перед собою простіші завдання, ніж вони реально можуть виконати. У групі людей з територій, де не було Голодомору, таких — 33%. Також серед 59% опитаних із першої групи домінують депресивні настрої, в другій такі настрої мають лише 11%. Хвороби, пов’язані зі стресами, мають 50% респондентів першої групи і лише 20% — з другої. Крім цього, психологи дослідили, що на Півдні та Сході України набагато вищий рівень самогубств.

Усі ці депресивні настрої, суїциди, сплески алкоголізму, наркоманії, процвітання різних форм залежності серед другого, третього, а то й четвертого покоління — це наслідки колективного несвідомого.

«Подолати наше важке минуле шляхом забуття — неможливо. Посткомуністичні країни Східної Європи впровадили цілий комплекс політики щодо подолання тоталітарного минулого. Суть такої політики — у вивченні історії, дослідженні того, що зробив тоталітарний режим із людьми. Тобто якщо проговорювати цю тему, то вона поступово втрачає свою актуальність, і ми можемо відірватися від страшного тягаря минулого, — вважає історик, дослідник визвольного руху Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Дуже багато говорять про психологічні наслідки голоду, пояснюються різні проблеми тим, що ми пройшли через це. Прикро, що далі побутових балачок нічого не йде — дуже мало спроб оцінити це на науковому рівні. На жаль, в Україні за 21 рік незалежності не відбувалося такої політики — ми далі тягнемо цей тягар. В Україні все зводиться до поверхових заполітизованих дискусій, які не допомагають зрозуміти проблеми минулого, а лише роз’ятрюють старі рани».

Соціальні психологи вважають: аналізуючи цю історичну травму, корисно звернутися до досвіду німецьких, польських, чеських дослідників, які показали тісний взаємозв’язок між колективною пам’яттю, стражданням, рефлексією, ідентичністю та історією. «Саме в Німеччині, яка мусила прийняти історичну трансгенераційну травму фашизму і себе як насильника, вироблено цінний досвід рефлексії спільноти, враховуючи також досвід застосування цих підходів до системи освіти», — говорить заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов НАЙДЬОНОВА.

Люди часто запитують у психологів, яким чином переживання наших дідів, бабусь, які зазнали голоду, підсвідомо впливають на їхнє життя. Багато хто навіть не сприймає це серйозно. Але людина — не «чиста дошка», в неї є колективне підсвідоме. «Якщо чоловік — голова родини — в 1930-х роках потрапляє в ситуацію, коли його сім’я, яку він має годувати та захищати, гине, то його нормальна психологічна реакція — надзвичайно сильна депресія. У такий спосіб людина може закінчити життя суїцидом або збожеволіти. Щоб цього не відбулося, психіка захищається: обирає стратегію нічого не бачити, не звертати уваги на дійсність, абстрагуватися... Потім ця модель поведінки передається його дітям, які, стикаючись з ситуацією вибору, з конфліктною ситуацією, реагують так само — настає пасивність, вони намагаються перечекати складну ситуацію, сподіваються, що «якось то воно буде» та «час покаже». Це призводить до того, що людина постійно відступає, відчуває себе неуспішною, не може продемонструвати себе соціуму, їй здається, що соціум її відштовхує. І, як наслідок, нереалізована людина може ховатися в алкоголь і наркоманію, — пояснює психолог Ірина Рева.

«ЧОМУ МИ ЛЮБИМО ТИХ, ХТО НАС ПРИНИЖУЄ?»

1973 року в Стокгольмі злочинець узяв у заручники чотирьох працівників банку. Через два дні заручників вдалося звільнити, а нападника та його друга затримати. Але заручники заявили, що вони боялися не злочинців, а поліції (за деякими даними, заручники найняли адвокатів злочинцям). Згодом сім’я однієї з постраждалих подружилася з сім’єю терориста. Це називають «стокгольмським синдромом — психологічним станом, коли потерпілі починають симпатизувати кривдникам. Авторство терміна належить криміналісту Нільсу Біджероту.

У світовій історії безліч прикладів «стокгольмського синдрому» — коли людина настільки хоче вижити, що в неї зникає природне бажання протистояти, натомість вона потрапляє під вплив агресора. Україна з її минулим — не виняток. «Нині в Дніпропетровську точаться дискусії щодо перейменування вулиці Косіора, хтось — за, хтось — проти, хтось — пасивний. Якщо поглянути на цю проблему очима психолога, то можна побачити, що це ситуація, коли жертва (народ. — Авт.) спокійно сприймає на стінах свого будинку портрети своїх же мучителів та кривдників. Ця ситуація нагадує «стокгольмський синдром», коли заручники, потрапляючи до рук терористів, переймаються їхніми поглядами, симпатією до них, навіть налагоджують з ними дружні відносини, — пояснює Ірина Рева. — Якщо ми говоримо про Голодомор, то ситуація, коли «рідна» влада, яка повинна захищати інтереси людей, їх же й нищить, нагадує ситуацію апокаліпсису. І проживається ця ситуація значно складніше».

«МІСІЯ МОЛОДІ — В ПОДОЛАННІ СТРАХУ»

Сьогодні ті політичні обставини, в яких нині перебуває Україна, не сприяють розмовам про подолання психологічних наслідків Голодомору, але деякі зрушення вже є. Наприклад, наступного року планують видати дослідження про «стокгольмський синдром» в Україні. Є й інші важливі речі, які вже пройшли посткомуністичні країни і які варто пройти Україні, наприклад, заборону Компартії. Сьогодні ж потрібно хоча б відкрити архіви.

«Мають бути відкриті архіви — щоб громадяни отримали доступ до інформації. Але про яку пам’ять йдеться, якщо нині Інститут національної пам’яті очолює комуніст Валерій Солдатенко? Як можна говорити в такій ситуації про подолання злочинної спадщини комуністичного режиму?.. Минулого року ми проводили соціологічне дослідження, яке показало, що 80% опитаних дослідників стикалися з незаконним обмеженням доступу до інформації в архівах. На жаль, ця тенденція посилюється, бо архівне відомство очолює представник Компартії. Якби нам повністю вдалося показати, що було в українському минулому, поверхові дискусії та політичні маніпуляції просто зникнули б — вони існують тільки там, де є незнання, — вважає Володимир В’ятрович.

Психологи кажуть, що, згідно з досвідом інших країн, постгеноцидний вплив має закінчитися на четверному поколінні. Зараз — це молоді люди: школярі, студенти. Для здорової психіки властиве позитивне ставлення, й, мабуть, вони мають продемонструвати нам приклади гідності. «Ми можемо створити привід для самоосмислення, самопереосмислення. Було б доречно підтримати нашу ідею на державному рівні. Ми могли б створювати для молоді тренінги, де б вони самостверджувалися, перейнялися повагою до себе, до народу. Це було б на користь усім. Потрібно проговорювати ці речі, адже так ми відділяємо себе від проблеми. Можливо, місія молодого покоління буде в подоланні страху. Дослідники наводять дані, що посттравматичні, постгеноцидні наслідки відчувають близько чотирьох поколінь, тобто настав час звільнення, — вважає директор Інституту суспільних досліджень Володимир ПАНЧЕНКО.

Фахівці підкреслюють: наша історія має позиціонуватися як історія наших перемог. Це стосується й кожної людини: будь-яка самостійна дія людини, якщо є результат, — це перемога. Такі перемоги дають людині гідність і впевненість у собі. На рівні держави перемоги окремих людей ведуть до створення об’єднань, в яких люди не бояться брати на себе відповідальність, ставити перед собою цілі й їх досягати. Це — той суспільний капітал, якого в нас так мало. Але вже є ті, хто його «сіє»...

Оксана МИКОЛЮК, «День»

Коли їхала на зустріч із Мустафою, відчувала внутрішнє хвилювання, бо мій співрозмовник — незвичайна людина: в обдарованого художника нема долонь, тож картини він малює, затиснувши пензель між двома куксами. Але коли переступила поріг кімнати в гуртожитку, то передусім побачила впевнену в собі людину. І піймала себе на думці, що відчуваю до нього не жалість, як зазвичай до скалічених людей, а повагу. Мустафа, ніби прочитавши мої думки, сказав, що не любить, коли його жаліють, бо почувається тоді як людина другого сорту.

— Як сталося, що ти залишився без долонь?

— Я народився таким. А ще без однієї стопи. Лікарі так і не змогли пояснити батькам причин їхньої відсутності. Серед версій — вплив хімічних речовин: мама працювала на плантаціях бавовни, які постійно обробляли.

— Батьки тобою, напевно, дуже опікувалися…

— Вони завжди ставились до мене як до повноцінної дитини. Мама приділяла багато часу моєму розвиткові. Завдяки їй я навчився писати й читати, а ложкою та виделкою вправлявся так само, як і мої однолітки. Тато опікувався моїм фізичним станом. Я ходив на плавання, займався боксом, бойовим ушу, навіть від підлоги віджимався майже 3 тисячі разів.

— Коли ти ходив у спортивні секції, яким було ставлення навколишніх?

— Спочатку на мене дивилися з подивом. Мовляв, який може бути бокс чи плавання без рук. Але з часом усі до мене звикли. Загалом якось так у житті склалося, що люди, з якими спілкуюсь, не помічають моїх вад.

— А як ти вважаєш, чому так відбувається?

— Коли я був підлітком, батько процитував мені слова з пісні «Машини времени»: «Якщо будеш слабким, опустиш руки, то ти згинеш». І додав від себе: «Або адаптуйся, або не живи, бо тоді світ тебе знищить». Ось я і вирішив, що буду не гіршим за всіх. Тому мене і сприймають, як рівню.

Усі статті Клари Ґудзик відрізняє енциклопедичність знань, сміливість думки і оригінальний стиль. Її читач - людина з високою інтелектуально-духовною планкою, яка цікавиться історією, релігією, політикою, культурою. Нижче наведені лише деякі матеріали з її великого доробку. Ці та інші статті можна знайти на сайті газети «День», в якій Клара Ґудзик працювала з 1996 року.

Хресний шлях українського патріарха. Спогади про патріарха Володимира Романюка — сповідника української православної церкви

Юстініан — наставник єпископів. Автор «Симфонiї церкви i держави»

Іван Хоменко — людина, яка все життя перекладала Біблію

Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I

Перша друкована книга українця

Славіст iз Олександрії

Юрист, який був Непідкупним. Анатолій Коні — лицар закону без страху і докору

Кабінетний вчений і воїн за натурою

Маленька велика жінка

Запорізький монастир

Історіографія й українська ідентичність

Про що говорить мова?

Сила перепрошення. Посієш характер людей — пожнеш їхню історію; посієш історію — пожнеш характер

Гріх у нашому повсякденні

Iз карти світу зникає Візантія — падіння Константинополя

Понеділок, 09 січня 2012 16:56

Замок iз папiрнi

Автор Вiкторiя

Щоб запросити гостей у замок, «принцесі» Богомолець довелося вивезти 60 тонн сміття, повиривати бур’яни i відновити стіни.

Ольга Богомолець — відомий лікар–дерматолог, власниця приватної клініки «Інститут дерматокосметології доктора Богомолець», співачка, громадська діячка, засновниця арт–холу «Кайрос» — тепер ще й господиня замку. Минулої п’ятниці у Радомишлі на Житомирщині відкрили історико–культурний комплекс «Замок Радомисль», який на кошти Ольги Богомолець та її колишнього чоловіка Олексія Шереметьєва підняли з руїн.

 

Замок із хорошим родоводом

Історики кажуть, що на цьому місці у 1612 році монахи Києво–Печерської лаври заснували папірню, яка забезпечувала папером велику частину тогочасного «книговидавництва». Папір робили з кропиви, льону, конопель, а ще додавали часникове і цибулеве лушпиння, щоб не поточили жучки. Завдяки цьому секрету радомишльський папір хоч і мав трохи жовтуватий відтінок, зате зберігався краще за імпортний.

У другій половині XVII ст., під час козацьких повстань, папірню зруйнували. На її місці у 1901 році інженер Пекарський побудував млин–фортецю: товщина стін сягала 1,5 метра, невеликі вікна–бійниці мали широкий сектор обстрілу, будівля з усіх боків оточена водами річок Мики й Тетерева, а підкопатися під замок–млин неможливо тому, що фундаментом йому слугувала гранітна скеля, яка йде на кілька кілометрів під землю.

Іоанн Кронштадтський (Іван Ілліч Сергієв, 1829-1908) –  священик Російської Православної Церкви, святий, проповідник. Як духовний письменник залишив після себе багато проповідей та щоденникових записів, які складалися у релігійні твори. Центральне місце серед них займає «Моє життя у Христі». Ця книга може бути чудовим керівництвом до духовного життя усіх, хто намагається наблизити своє особисте життя до того ідеалу, до якого закликає читачів російський пастир апостольським заповітом: «Ставайте подібні мені, як я Христу».

***

Не живе Господь у тому серці, в якому панує жадібність, пристрасть до земних благ, до ласощів земних, до грошей. Доведено на досвіді і пізнається щодня. В тому серці живе жорстокосердя, гордість, зарозумілість,  презирство, злоба, мстивість, заздрість, скупість, метушливість і марнославство, злодійство, обман, лицемірство і притворство, хитрість, улесливість і плазування, блуд, сквернослів'я, буйство, зрада, клятвопорушення.

***

Одна із немочей людського духу - зашкарублість і лінивство до пізнання істини, особливо істини віри і благочестя. Чому найлінивіше навчаються підлітки і навіть дорослі і старці? Істинам віри і благочестя. Про це свідчить численний досвід.

***

Невже людина тільки ходяча кухня або саморушна димова труба, до яких по справедливості можна уподібнити людей, що постійно переїдають і безперервно палять цигарки? Переїдання пришпилює нас до землі і обрубує, скажімо так, душі її крила. А гляньте, якої висоти був політ у всіх, хто постив і утримувався! Вони неначе орли ширяли в небесах; вони, народжені на землі, жили розумом і серцем на небі і чули там несказані слова і там навчились божественної премудрості.

***

Пусті балачки чи, як кажуть, переливання з пустого в порожнє виносять із серця живу віру, страх Божий і любов до Бога.

***

Головне в житті - дбай про взаємну любов і нікого не осуджуй. Кожен за себе відповідатиме перед Богом, а ти в себе дивись і злоби бережись.

***

Радуйся, коли випаде тобі проявити любов! Проявляй любов просто, без усякого ухилу в помисли лукавства, без дріб'язкових житейських розрахунків, пам'ятаючи, що любов є Сам Бог. Пам'ятай, що Він усі шляхи твої контролює, бачить всі помисли і порухи серця твого.

***

Що означає шукати розваг? Значить хотіти заповнити чим-небудь внутрішню порожнечу душі, створенної для діяльності і яка не терпить бути порожньою.

***

Якщо віру нашу православну, її таїнства християни іноді не можуть зрозуміти, то це показує тільки, що розум і серце людей нечисті і пристрасні і не можуть витерпіти чистоти і світла її, як хворі очі - світла сонячного. Цей скарб небесний можуть умістити тільки ті, хто відокремлює розум і почуття свої від пристрастей житейських.

***

Вір і надійся, що наскільки легше тобі дихати повітрям і жити ним, ніж їсти і пити, то так, і навіть легше, вірі твоїй отримати від Господа всі духовні дари. Молитва є дихання душі, молитва є духовна їжа і життя.

***

Церква самим храмом і богослужінням впливає на людину, виховує її, і впливає на зір, слух, відчуття, нюх, смак і уяву, на почуття, на розум і волю красою ікон і самого храму, дзвонами, співом, кадильним фіміамом, цілуванням Євангелія, хреста та святих ікон, проскурами і солодкозвучним читанням Св. Писання.

***

Будь упевнений, що Господь неподалік, настільки, щоб ти відчував, що молячись Богу, торкаєшся до Нього не тільки думкою, серцем, але й вустами.

 

У рамках видавничого проекту "Запізніле вороття" вийшли праці Івана Огієнка (митрополита Іларіона) присвячені дослідженню історії Української православної церкви: "Українське монашество", "Свята Почаївська Лавра", "Українська церква за час Руїни".

Такими творами автор прагнув показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилася в одне нерозривне ціле. Більше того, як висловився сам дослідник, практично з XV століття православна церква в Україні стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, індивідуальності точилися й точиться справжня боротьба.

Книга "Українське монашество"- поцінування й аналіз одного із загадкових і досі непізнаних феноменів вітчизняної історії - чернецтва, роздумування про скороминуще і вічне, духовне і бездуховне, про справжні і фальшиві людські цінності, про проблеми вибору і обов'язку, які супроводжують людину протягом усього її земного життя.

І. Огієнко: "Заслуга монастирів у творенні української духовної культури безконечно велика - це вони, скромні українські монахи і монашки, Божі бджоли, створили нам усе те, що маємо найкращого в нашій духовній культурі і чим ми пишаємося тепер".

Монографія "Українська церква за час Руїни" присвячена дослідженню одного із найтрагічніших періодів української історії. Автор у своїй передмові зазначає: "Це найважливіша доба в житті нашого народу та церкви. Найважливіша, бо саме тоді вирішувалися історичні великої ваги справи, які сильно заважили на всій історії українського народу та його церкви. Відбувалися тоді події, найчорніші в нашій історії, чому і вся доба ця зветься трагічним словом Руїна. Відгомони цієї тяжкої доби - і то відгомони реальні - позостаються в нашому народі ще і тепер - і в його політичному стані, і в його духовному характері".

Сторінка 1 із 2