Публікації в ЗМІ (7)
Коли їхала на зустріч із Мустафою, відчувала внутрішнє хвилювання, бо мій співрозмовник — незвичайна людина: в обдарованого художника нема долонь, тож картини він малює, затиснувши пензель між двома куксами. Але коли переступила поріг кімнати в гуртожитку, то передусім побачила впевнену в собі людину. І піймала себе на думці, що відчуваю до нього не жалість, як зазвичай до скалічених людей, а повагу. Мустафа, ніби прочитавши мої думки, сказав, що не любить, коли його жаліють, бо почувається тоді як людина другого сорту.
— Як сталося, що ти залишився без долонь?
— Я народився таким. А ще без однієї стопи. Лікарі так і не змогли пояснити батькам причин їхньої відсутності. Серед версій — вплив хімічних речовин: мама працювала на плантаціях бавовни, які постійно обробляли.
— Батьки тобою, напевно, дуже опікувалися…
— Вони завжди ставились до мене як до повноцінної дитини. Мама приділяла багато часу моєму розвиткові. Завдяки їй я навчився писати й читати, а ложкою та виделкою вправлявся так само, як і мої однолітки. Тато опікувався моїм фізичним станом. Я ходив на плавання, займався боксом, бойовим ушу, навіть від підлоги віджимався майже 3 тисячі разів.
— Коли ти ходив у спортивні секції, яким було ставлення навколишніх?
— Спочатку на мене дивилися з подивом. Мовляв, який може бути бокс чи плавання без рук. Але з часом усі до мене звикли. Загалом якось так у житті склалося, що люди, з якими спілкуюсь, не помічають моїх вад.
— А як ти вважаєш, чому так відбувається?
— Коли я був підлітком, батько процитував мені слова з пісні «Машини времени»: «Якщо будеш слабким, опустиш руки, то ти згинеш». І додав від себе: «Або адаптуйся, або не живи, бо тоді світ тебе знищить». Ось я і вирішив, що буду не гіршим за всіх. Тому мене і сприймають, як рівню.
Добірка матеріалів видатної української журналістки Клари Ґудзик
Автор ВiкторiяУсі статті Клари Ґудзик відрізняє енциклопедичність знань, сміливість думки і оригінальний стиль. Її читач - людина з високою інтелектуально-духовною планкою, яка цікавиться історією, релігією, політикою, культурою. Нижче наведені лише деякі матеріали з її великого доробку. Ці та інші статті можна знайти на сайті газети «День», в якій Клара Ґудзик працювала з 1996 року.
Юстініан — наставник єпископів. Автор «Симфонiї церкви i держави»
Іван Хоменко — людина, яка все життя перекладала Біблію
Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I
Перша друкована книга українця
Юрист, який був Непідкупним. Анатолій Коні — лицар закону без страху і докору
Кабінетний вчений і воїн за натурою
Історіографія й українська ідентичність
Сила перепрошення. Посієш характер людей — пожнеш їхню історію; посієш історію — пожнеш характер
Щоб запросити гостей у замок, «принцесі» Богомолець довелося вивезти 60 тонн сміття, повиривати бур’яни i відновити стіни.
Ольга Богомолець — відомий лікар–дерматолог, власниця приватної клініки «Інститут дерматокосметології доктора Богомолець», співачка, громадська діячка, засновниця арт–холу «Кайрос» — тепер ще й господиня замку. Минулої п’ятниці у Радомишлі на Житомирщині відкрили історико–культурний комплекс «Замок Радомисль», який на кошти Ольги Богомолець та її колишнього чоловіка Олексія Шереметьєва підняли з руїн.
Замок із хорошим родоводом
Історики кажуть, що на цьому місці у 1612 році монахи Києво–Печерської лаври заснували папірню, яка забезпечувала папером велику частину тогочасного «книговидавництва». Папір робили з кропиви, льону, конопель, а ще додавали часникове і цибулеве лушпиння, щоб не поточили жучки. Завдяки цьому секрету радомишльський папір хоч і мав трохи жовтуватий відтінок, зате зберігався краще за імпортний.
У другій половині XVII ст., під час козацьких повстань, папірню зруйнували. На її місці у 1901 році інженер Пекарський побудував млин–фортецю: товщина стін сягала 1,5 метра, невеликі вікна–бійниці мали широкий сектор обстрілу, будівля з усіх боків оточена водами річок Мики й Тетерева, а підкопатися під замок–млин неможливо тому, що фундаментом йому слугувала гранітна скеля, яка йде на кілька кілометрів під землю.
Кожну останню суботу листопада в Україні поминають загиблих у Голодоморі 1932-1933 років. Щороку цього дня запалюють свічку пам’яті. Публіцисти, історики та політики у своїх промовах часто посилаються на праці американского дослідника Голодомору Джеймса Мейса. Про те, яким він був за життя і чи продовжується його справа сьогодні в ексклюзивному інтерв’ю ForUm’у розповіла вдова науковця Наталія Дзюбенко-Мейс.
Торік на Мiжнародному кiнофорумi в Українi вперше побував видатний iталiйський кiноактор, вiдомий українськiй публiцi за кiнофiльмом «Спрут», Мiкеле Плачiдо. Ми добре пам’ятаємо цього по–чоловiчому вродливого, мужнього, благородної душi артиста, виконавця ролi борця з мафiєю. Зовсiм уже сивий та з вусами, вiн не втратив своєї елегантностi та мужньої стриманостi. Тим значнiше сприймається одне з його вражень про Україну. «У вас незвичайно красива мова. Вона дуже мелодiйна i суттєво вiдрiзняється вiд росiйської. Я вiд неї у захватi!» («Блiк», 6.11.2010). Для України, чиїй державній мові нинi загрожують плани нинiшньої влади щодо введення другої державної — росiйської, це визнання, так би мовити, збоку, не лише приємне, а й дуже вчасне. Бо, як бачимо, до голосу самих українцiв у цiй ситуацiї прислухаються не дуже.
Поганих мов немає. Є поганi люди...
Я завжди дотримувався думки, що рiдна мова для кожного народу — наймилiша. Поганих мов немає. Є поганi люди, якi дозволяють собi гудити iншу мову. Але треба рахуватися з тим, що в кожної держави є своя державна мова, яка об’єднує й тримає державний органiзм. Це окрема i нинi гостра тема.
Я ж дещо продовжу тему, означену видатним iталiйцем–актором. Один iз батькiв кiбернетики Вiнер, вивчаючи можливостi людського мозку, дiйшов висновку, що iнтуїцiя найбiльше розвинена в акторiв. І навiть це дозволяє оцiнку Мiкеле Плачiдо сприймати не просто як комплiмент. Людинi, яка користується однiєю мовою й переважно її слухає, важко та й просто неможливо визначити якiсь особливi достоїнства своєї мови: вона найкраща, найлiпша, бо рiдна, як найкраща i наймилiша своя матуся. Однак як у кожної жiнки–матерi є свої особливостi та риси характеру, так є вони i в кожної мови. І люди, якi стикаються з рiзними мовами та змушенi ними користуватися, вловлюють душею цi характернi особливостi. Тут i особливостi вимови голосних i приголосних, i домiнування тих чи iнших звукiв у словах, i ритмiка мови, i багато чогось iншого, часто невловимого, що можна осягнути тiльки iнтуїцiєю...
Я дозволяю собi мiркувати на цю тему, бо я також актор, зокрема оперної сцени, та й просто спiвак, який принаймнi до мелодiйностi як такої причетний бiльше за багатьох iнших. Та й спiвав не лише своєю українською, а й, окрiм росiйської, iталiйською, нiмецькою, польською, iспанською, естонською, бiлоруською, а також чув i розмовну мову, i спiв дуже багатьох народiв свiту.
Українською навіть росіяни співають
Прикметно, що українську мову, український спiв, українськi пiснi не стiльки хвалимо ми самi, скiльки iншi народи, якi в бiльшостi i знають нас на всiх континентах через нашi пiснi. Стосується це i Росiї, де дуже люблять українську пiсню. Я й сам багато спiвав у Росiї i знаю щире захоплення українськими пiснями росiйських шанувальникiв. А моя колега по Нацiональнiй оперi, народна артистка СРСР Галина Туфтiна, родом iз Новосибiрська, розповiдала менi, як спiвали українських народних пiсень у її росiйськiй родинi та й серед сусiдiв. Пам’ятаю, як українськi пiснi спiвав популярний колись азербайджанець Рашид Бейбутов — спiваки з iнших колишнiх республiк. Недавно чув, як спiвав тут, у Києвi, українськi пiснi симпатичний багатьом росiйський спiвак Олександр Малiнiн. Я не згадую вже про успiх української пiснi, а значить, i мови, у виконаннi кращих українських спiвакiв у зарубiжжi — сам це вiдчув сповна.
Мiкеле Плачiдо захоплено говорить про українську мову. Звісно, ми, спiваки, вважаємо надзвичайно мелодiйною iталiйську. І залюбки спiваємо iталiйською в оперi, цю мову вивчають як обов’язковий предмет усi вокалiсти i нашої Нацiональної музичної академiї. Бо вона надзвичайно спiвуча, а iталiйський вокальний репертуар надзвичайно великий i корисний для виховання вокалiстiв, а опера як така народилася в середньовiчнiй Італiї. Як правило, нашi спiваки добре знають iталiйських кращих спiвакiв i завжди орiєнтуються на їхнi творчi здобутки. Звичайно, я маю на увазi оперних спiвакiв, справжнi «золотi голоси» природи та вишколу, а не зiрок шоу–бiзнесу, якi часто псують i здоровi смаки, i мораль молодi.
Повертаючись до питання мелодiйностi мови, додам, що ця якiсть тiєї чи iншої мови визначалася й визначається не лише iнтуїтивними враженнями видатних чи невидатних людей, i тут можна б навести багато оцiнок щодо української мови як однiєї з наймелодiйнiших. Є й iншi, серйознiшi, аргументи, близькi до наукових висновкiв. Так, мало хто знає, що 1939 року в Парижi працювала поважна комiсiя фахiвцiв–експертiв, яка саме й мала визначити такий собi рейтинг придатностi мов свiту до вокальної творчостi, тобто саме мелодiйностi мови. Першi три мiсця зайняли, вiдповiдно, iталiйська, українська та грузинська мови.
Щодо «суттєвої рiзницi» мiж українською та росiйською, зазначеної у своєму враженнi Мiкеле Плачiдо, то я маю й iншi цiкавi свiдчення на цей рахунок. Це, наприклад, опублiкованi свого часу в нашiй пресi iнтерв’ю видатних спiвакiв знаменитої iталiйської «ЛаСкала», якi гастролювали на початку 60–х рокiв минулого столiття у Большому театрi Москви. Спiвали там Марiо дель Монако, Роландо Панераї, Іво Вiнко, П’єтро Капучiллi та iншi вiдомi спiваки. На запитання, як вони сприймають на слух у спiвi росiйську мову, вони всi вiдповiли, що для спiву вона «вузька». І це при тому, що росiйська професiйна вокальна справа — одна з найрозвиненiших у свiтi. То вже питання росiйської iсторiї, сприятливих умов для розвитку мистецтва, чого не можна сказати про професiйне вокальне мистецтво (зокрема оперне) України, вiками гнобленої Росiйською iмперiєю з вiдомими безкiнечними заборонами української мови, починаючи з «великого реформатора» Петра I.
Коли ми вже для прикладу порiвняння спiвочостi торкнулися мови росiйської, то на завершення цих моїх роздумiв я б хотiв навести, хай це й несподiвано, думку нашого другого Президента Леонiда Кучми, якому важко дорiкнути в упередженостi щодо росiйської мови. Як написав він у своїй книжці «Україна — не Росiя», «Росiяни та українцi — двi окремi й багато в чому не схожi нацiї, кожна зi своєю культурою, якi говорять хоча й на спорiднених, але виразно рiзних мовах».
Анатолiй МОКРЕНКО,
народний артист,
професор Нацiональної музичної академiї,
лауреат Шевченкiвської премiї,
лауреат Державної премiї Грузiї
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1926/222/68524/
Джерело: «Україна молода»
Сьогодні виповнюється 90 років iз дня народження Петра Яцика, бізнесмена, мецената, спонсора різноманітних освітніх студій, засновника Міжнародного конкурсу знавців української мови. Про життя і духовне становлення «українця, який відмовився бути бідним», розповів «УМ» відданий продовжувач справи Петра Яцика, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький.
Зустріч у Торонто
— Мій товариш Олександр Харченко сказав, що це, як у Римі побувати і не побачити Папу Римського, так само — побувати в Торонто і не побачити Петра Яцика, — згадує пан Михайло. — Але того разу Олександру не вдалося організувати нам зустріч. Познайомилися ми вже на поетичному вечорі у Торонто. Петро підійшов і спитав: «Слухайте, а ви тільки про мертвих пишете? От якби ви мені допомогли написати книжку. Я маю думки: про мораль бізнесу, про українську ментальність, про хвороби українців. Але написати не можу — це не мій хліб». Тож спочатку сам Петро Яцик мав стати автором книги «Українець, який відмовився бути бідним». Але потім це здалося йому самовихвалянням, тому вже по ходу розмови ми переробили концепцію на розповідь від мого імені. Ця книжка для нього надзвичайно багато важила.
Уроки життя
Він був сиротою. У сім’ї четверо дітей, Петро — найстарший — і всі на ньому. Тож іще в дитинстві він став самостійним, сам давав собі раду. То був жорстокий урок життя, але це вже визначило його майбутнє. Це, мабуть, найсамодостатніша і найнезалежніша людина з усіх, кого я знав. Деякі можуть розраховувати на родину, на державу, Петро Яцик міг розраховувати тільки на себе. Життя не могло задушити таку людину.
Розкіш не для задоволення
Петро в побуті був скромною людиною, бо все дитинство пройшло в голоді й скруті, тому сам жив дуже ощадливо. Але мав будинок, мов справжній замок. Петро Яцик говорив: «Я ж будівельник, маю 17 будівельних фірм, мені потрібна реклама. Якби я жив у якійсь стодолі, то люди подивилися б і сказали: що ж він зможе збудувати? Тільки я кину бізнес, я одразу перестану тут жити». І «Мерседес» найновішої моделі використовував лише для переговорів, а так їздив на звичайних спортивних автівках, бо не хотів хизуватися.
Слабкість до високого
Він не зміг у молодості здобути освіти, бо весь час мусив заробляти на хліб, аби прогодувати родину. Це вплинуло на формування пієтету до книжок й освічених людей. Зокрема, Яцик неймовірно пишався своєю дружбою з Омеляном Пріцаком (український історик, мовознавець, засновник і довгорічний директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. — Авт). Він говорив про нього і його бібліотеку із надзвичайним захватом. Щороку меценат надсилав гроші на розвиток студій у Гарвардському університеті. Це вже стало для нього своєрідним «податком». Величезну повагу мав також до Ігоря Шевченка — одного з найбільших візантологів світу.
До політики ж ставився Петро Яцик із великою нелюбов’ю, вважав її «низьким» заняттям. Говорив, що розуміє, що це треба, але не більше того. А от вчені, письменники, книжки — це було його слабкістю.
Людина–парадокс
Сам по собі він був людиною оригінальною, з тих людей, про яких ти ще нічого не знаєш, але вони вже тобі цікаві. У нього був дар бачити все з несподіваного боку. Одного разу Петро Яцик запропонував відсвяткувати зі мною те, що він втратив півмільйона. На моє питання, чому ж тут радіти, Петро відповів: «Я ж міг би все втратити, а так навіть дешево відбувся».
Петро не цурався будь–якої роботи. І воду сам у басейні міняв, косив газони, загрібав листя. Я йому кажу: «У вас же мільйони, ви не зобов’язані це самотужки роботи». На що Петро Яцик відповідав: «Я маю від цього задоволення, інакше б не робив цього. Жити треба так, щоб отримувати насолоду від будь–яких занять».
Багаті теж плачуть
Він був дуже самотньою, страшенно самотньою людиною, нещасливий у шлюбі. Раз ми пішли на могилу його дядька, котрий радив Петру не брати Марію в дружини, бо вона сирота. А вона була найвродливішою жінкою українського Торонто. Петро Яцик зрозумів лише згодом, що дядько мав на увазі. Марія не мала прикладу сімейного життя, оскільки змалку не жила в родині. Петро мав три доньки, яким він заміняв матір, тому що та любила красиве життя. Коли доньки підросли, то двох iз них він забезпечив квартирами, машинами і припинив спілкування з ними, бо спільної мови так і не знайшов. Підтримував стосунки тільки з Надією. Друга дружина Джінетт сонечком осяяла останні роки його життя. Вона була надзвичайно скромна, інтелігентна і чудово розуміла, з ким вона живе, завжди із захопленням дивилася на Петра.
Філософ успіху
Почуття гумору пройшло крізь життя мецената. Він надзвичайно розумна від природи людина. Страшенно любив читати, особливо біографії успішних людей: байдуже, чи то Ньютона, чи то відомого полководця, чи хокеїста — його цікавило, якими методами людина досягала успіху.
Яцик зазначав, що в житті все заздалегідь визначене на небі, був фаталістом. Життя, говорив меценат, — це плавання в човні: від дня народження до дня смерті. Але щоб тебе передчасно не викинуло на берег, тобі дають весла і ти правуєш, аби не втрапити на каміння, береш активну участь у цьому плаванні.
Україна дала йому те, чого ніколи не пропонувала діаспора
Жити в діаспорі йому було важко. Життя в еміграції накладає відбиток на людей. Там популяризоване поїдання один одного, представники одних партій топчуть репрезентаторів інших. Оскільки Петро Яцик вийшов iз бандерівців після таборів, то це теж вплинуло на ставлення до нього з боку політичних структур. Він був сам по собі. Тому респектування в діаспорі йому не вистачало — визнання прийшло вже в Україні. Коли Яцику дали перший орден «За заслуги», він був розчулений цим знаком уваги. Говорив, що він — емігрант, особисте життя якого склалося невдало, тому це для нього багато значить.
Яцик відчув, що тут його поважають, iз ним рахуються. Україна дала йому те, чого ніколи не давала діаспора, показала, що життя не минає марно.
Тепер та пісня вже про нього
Не можу не згадати цієї історії. Коли взимку босий Петро прийшов влаштовуватися на молочарню, він побачив надзвичайно вродливу панянку в білому хутрі. То була дочка директора «Маслосоюзу» Андрія Палія, нині письменниця в еміграції Ліда Палій. Петро стояв і милувався нею. Повз нього пройшов Палій і мовив: «Хлопе, не дивися, та пісня не про тебе». Хто міг подумати тоді, що сатисфакцією тому босому хлопцю стане те, що він увійде до 7 відсотків найбагатших людей Північної Америки і пригощатиме ту ж таки Ліду Палій в одному з найдорожчих ресторанів Канади. Ось як міняються ролі...
Ірина УЗЛОВА
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1907/196/67832/
Джерело: «Україна молода», 7 липня 2011
Найвизначніше місце Естонії — старий Таллінн — можна обійти за годину. Коли екскурсійна програма добігала кінця, а вільного часу залишалося чимало, я згадав розповідь свого колеги–журналіста. «Якщо матимеш можливість, знайди там Анатолія Лютюка. Дуже цікава людина. Живе в Естонії вже понад 30 років. У Таллінні створив Український культурний центр, який поєднує церкву, майстерню монастирських мистецтв, український народний музей, школу та бібліотеку». Розпитавши дорогу, я швидко знайшов потрібну вулицю — химерний лабіринт мурованих стін і будинків... Без великої надії постукав у браму церкви. «Хто там?» — почувся голос. «Журналіст з України. Хотів би більше дізнатися, як живуть українці в Естонії», — кажу я. Двері відчинилися, і невисокий чоловік без слів та особливих церемоній запросив мене на затишне подвір’я. Це був сам настоятель храму. «Я вже збирався йти, але, оскільки ви з України, проведу для вас невеличку екскурсію, і ви все зрозумієте», — сказав отець Анатолій.